Вечорниці не мали єдиної загальноукраїнської форми проведення і різнилися не лише своїми регіональними особливостями, але й назвами (бесідки, досвітки, оденки, посиденьки, вечірки (вечерки), супрядки, вечереньки). Аналогічні зібрання молоді відбувалися і серед інших слов’янських народів (в Росії – «посиденьки», в Білорусії – «вечерки», в Болгарії – «селянки», в Польщі – «посєди», в Чехії – «прядки» тощо.
На вечорниці приходили або заради забави, або задля виконання певної господарської роботи, частіше ж поєднували працю та відпочинок. Саме через це різних регіонах України мали вони різні назви і форми. У центральній Україні здебільшого збиралися для спільної праці, а вечорниці та досвітки закінчувалися вечерею. На Поділлі та Волині збиралися дівчата і молодиці в одну хату на «толоку» або на «оденки» – дерти пір’я, прясти, лущити квасолю чи кукурудзу. Толока також закінчувалася танцями, співами, застіллям. На Подільсько-Волинському пограниччі вечорниці називалися просто «забава».
На буденних вечорницях найчастіше дівчата пряли, шили та вишивали, однак не бракувало й розваг (пісні, страшні історії, плітки). Роботу дівчата виконували старанно, бо на ранок мали показувати матерям зроблене. Хлопці на вечорниці приходили пізніше. Вони несли саморобні інструменти (сопілки, скрипки, мандоліни тощо) та ласощі (горіхи, насіння, пряники). Інколи до місцевої ватаги парубків приєднувались хлопці з сусідніх сіл (дивились де дівчата красивіші та працьовитіші). Хлопці на вечорницях також могли працювати: плели шлеї або рукавиці, лагодили упряж, але найчастіше просто сиділи та залицялися до дівчат, розважали їх дотепними розповідями, жартами, музикою. Інколи вони сідали грати в карти: у дурня, козиря, свиню, відьму тощо (на гроші не грали – могли на бажання чи фанти).
Так святкували вечорниці в давнину, а сьогодні в дитячому садку на Печерську LeapKids ми святкуємо, співаємо, розказуємо віршики, танцюємо, але на свій власний сучасний манер.
